Енергозабезпечення – для українців це вже питання не комфорту, а виживання. Я постійно про це нагадую у кожному прямому ефірі. В умовах роботи енергосистеми на виснаження, що зумовлено наслідками постійних ворожих атак, потрібно не лише дбати про безпекові заходи, а й створювати альтернативні рішення, які дозволять як резервувати окремі потреби, так і підвищувати стійкість споживачів до енергетичних криз. Щоб цього досягнути, справді потрібні нові моделі для розгортання проєктів нових генеруючих потужностей.
Серед таких моделей можуть розглядати енергетичні кооперативи та енергетичні спільноти. Саме за цією темою до мене звернулися з “Накипіло”
Спільнокошт на електроенергію. Як енергокооператив зарадить проблемам в енергетиці
На запитання щодо законодавчих стимулів та бар’єрів, мої відповіді наступні:
- «Суттєвих законодавчих перепон для цього я не бачу. Питання в тому, хто наважиться зробити перший проєкт приватної мікромережі? Це одна з форм, в якій може працювати енергокооператив. Зараз нам бракує успішних практик. А їх немає, бо відсутні стимули і від держави, і від неурядових грантодавців, аби хтось почав концепції енергетичних спільнот створювати. Щоб розробляли техніко-економічне обґрунтування: в якому вигляді той чи інший обсяг генерації буде ефективним для потреб громади. Хтось має створити такий план: активні громадяни, бізнес, муніципальна влада. Для невеликого кооперативу достатньо встановленої потужності 200–500 кВт, аби забезпечити електроенергією кілька вулиць, сільську школу й амбулаторію».
- «Велика генерація залишається хоч і побитим, але хребтом енергосистеми. Україна має велику територію та розгалужені електричні мережі й об’єкти, поєднані в єдину централізовану енергосистему. Від неї неможливо різко відмовитися, та й недоцільно. Проте саме розподілена генерація дозволяє резервувати потреби окремих громад і підприємств. Споживачам це дає більше енергетичної гнучкості й стабільності, поки усунуть пошкодження, збалансують енергосистему та повернуть в нормальний стан».
Щодо форматів енергетичної кооперації:
- Оптимально, на мою думку, об’єднуватися мешканцям котеджних містечок чи сусідам по дачному кооперативу. Як правило, ці люди давно знайомі, схильні довіряти одне одному, їм легше порозумітися. Спершу можуть об’єднатися вони, а згодом заручитися підтримкою місцевих підприємців і залучити їх у кооператив. Відтак потужності генерації зростуть із кількох сотень кіловат до кількох мегават. Що більшим є енергокооператив, то дешевшим кожному учаснику обійдеться утримання мереж. А зі зростанням потужності системи більше нових користувачів зможуть приєднатися.
- Для бізнесу – почати можна з будівництва об’єктів розподіленої генерації та об’єднати їх у мікромережу. Наприклад, базовим вузлом стає місцева лікарня, поруч з якою є поліклініка та амбулаторія. Ця мережа охоплює дві прилеглі вулиці, утворюючи енергоострів. Мешканці вулиць, доєднуючись до кооперативу, свідомо дбають про спільну енергосистему, адже розуміють: підтримуючи роботу системи, вони водночас гарантують енергонезалежність і власного дому, і медичного закладу.
- Або коли кілька сусідів ставлять одну потужну гібридну сонячну електростанцію на п’ять будинків замість окремих п’яти СЕС — це теж енергетична кооперація. При цьому вони залишаються споживачами обленерго, але на випадок повного знеструмлення мають резервне джерело живлення, і в них завжди працюватиме спільна сонячна станція. Надлишок енергії можна накопичувати в акумуляторі. Нині в Україні немає прикладів малих систем розподілу. І це натякає на потенційні або існуючі перепони з боку законодавства для регулювання таких систем.
- Масивним житловим комплексам, якщо вони ставлять за мету резервувати електро- та теплопостачання, я раджу розглянути когенераційні рішення: комбіноване виробництво електричної та теплової енергії. Або ж використовувати теплові насоси в поєднанні з гібридними сонячними станціями, тобто з акумуляторами.
- Якщо потреби виходять за межі побуту і стосуються обслуговування промислових об’єктів, варто створити централізований енергетичний хаб (банк потужностей). Вибір типів генерації залежить від профілю виробництва: для підприємств із цілодобовим режимом роботи потрібні базові потужності (наприклад, газопоршневі установки), а для пікових денних навантажень — масиви сонячних панелей і промислові системи накопичення енергії (установки зберігання енергії).
При всіх перевагах ні мешканці, ні бізнес не поспішають співпрацювати з владою. Відповідаю чому:
- Усе через недовіру до чиновників і перестороги. Від підприємців я постійно чую: “Ми розуміємо, що можна створити енергетичний проєкт у межах приватно-державного партнерства. У нас є на це ресурси, але не хочеться зв’язуватися з владою”. І мене ці настрої дуже засмучують, бо я таку риторику від бізнесу чую не перший рік. Аби настрої змінилися, багато чого залежить від держави й місцевого самоврядування, від мерів і заступників. Вони мають підтримувати людей, самі пропонувати різні моделі співпраці, готувати інвестиційні проєкти в межах повоєнного відновлення громади — і тут можна закласти й розвиток енергетичних спільнот. Треба звертатися не лише до міжнародних інвесторів, а до місцевих підприємців, вихідців із регіону, де люди хочуть створити кооператив, і пропонувати взаємовигідні умови»
З усім матеріалом можна ознайомитися тут.
Щиро,
Юлія Усенко,
Голова Всеукраїнської Агенції Інвсетицій та Сталого Розвитку (SDIA)